В грудях щось стислось і з горла вирвався жалібний зойк, геть переповнений болем, котрий густим та тягучим лікером розлився по нутрощам, заковуючи їх у залізні окови та стискаючи у болісний вузол. Викрик стих і на його місце заступило здушене хрипіння, яке на цей раз не передвіщало скороминучого закінчення приступу, а скоріш навпаки казало, що на цей раз все набагато серйозніше.
Часто таке траплялось, коли щось ламалось в середині неї, не в прямому сенсі, та призводило до таких от припадків невимовного болю. Не один раз ось ця маленька деталь давала збій та раз за разом погрожувала більше не прийти до нормального свого стану у якому й мала функціонувати, а й взагалі перейти у автономний режим.
Не маючи більше сил ти різко осідаєш, сильно вдарившись колінами об підлогу та, не втримавши рівновагу, похиляєшся вперед обпираючись на лікті. В голові пролітає ледве не з півмільярда думок, геть ніяк логічно не пов’язаних між собою але насичених кожна окремим сенсом. А біль, тим часом, охоплює все більшу площу твого змарнілого тіла та дедалі тугіше стягує окови навколо грудей обмежуючи подих, стискає ошийник, котрий й так врізався в плоть майже не даючи змоги вільно ковтнути. Знову спроба викрикнути поклик на допомогу, але немає сил навіть на цю спробу. Та до того ж немає кого кликати, адже ти зовсім сама. Геть полишена на одинці зі своїми страхами та з болем, котрий стає дедалі більшим, та поволі вижимає з тебе всі соки.
Твої темні очі стають вологими, а по віям скочуються невеличкі, розміром з перлинку, сльози перемішані із тушшю, котрою вони були нафарбовані. Зіниці звузились до розмірів уколу голкою, а губи висохли та почали тремтіти наче в припадку істеричного плачу, хоча до істерики було далеко. Просто боліло дуже й дуже сильно, не даючи шансу сподіватись на поліпшення та на змогу виправити цю ситуацію, адже поруч не було нікого кому було б від силу розрадити та переконати в зворотному.
Ти замружуєшся та, трохи підводиш тулуб, обхоплюєш голову своїми, виснаженими, долоньками і з силою її стискаєш наче намагаючись геть роздушити подібно до перестиглого гарбуза чи ж бо у спробі видушити думки та спогади. Проте, знову, на чорному тлі замружених повік ти бачиш образ. Той самий образ який в один із моментів змусив тебе знову повірити та спробувати, зробити ще один ковток п’янкого та непевного вина довіри, в кожній краплі якого могла б міститися отрута зради та марновірства. Обличчя - ти знову бачиш його перед своїм поглядом, котре ти так намагалася забути чи, хоча б, відсунути на другий план аби воно стало меншовартісним, а згодом і просто сірим та блідим як і більшість облич котрі ти бачила колись на вулицях міста. І знову ті самі очі, які змушували тебе застигати подібно до переляканого кролика перед величним поглядом кобри, що випросталась перед своїм кидком, але очі котрі могли випромінювати неймовірне тепло, котрому стало сил відігріти твоє серце. Губи…
-Все! Досить! Не можу…
Твоє тіло обм’якло та повалилось на землю, воно впало без гуркоту хіба що голова дзвінко вдарилась об холодний кафель. Чомусь ти не можеш поворухнутись, навіть губи тебе не слухаються і ти не можеш промовити більш ні слова. Ти нічого майже не відчуваєш, не відчуваєш болю у скроні від удару о підлогу, не відчуваєш холоду кафелю, котрий обпікає шкіру. Єдине, що зараз тебе переповнює – це біль та всепоглинаюча пустка, що росте разом із ним, просотуючись у кожну клітинку тіла та захоплюючи її у полон. Проте природою цього страждання не є біль фізичний, хоча він також присутній, а біль душевний. Адже саме зараз відчуваєш, як та маленька деталь знову дала збій, знову вийшла з-під контролю. Як зубці її шестерінки не зійшлися с основним обертаючим механізмом та поламались к бісу, призвівши до фатальних перемін тебе в душі, викресливши із неї певний діапазон почуттів..
Тіло знову оживає, до нього повертається можливість більш-менш нормально функціонувати, принаймні рухатись. Тому, важко дихаючи наче після здачі стометрівки, ти поволі сідаєш, обпираючись долонею до стіни аби знову не втратити рівноваги. Ледь чутний схлип та по зблідлим щокам знову котяться сльозі, але вже не такі бідні, а великі та, якщо можна так сказати, щедрі. Вони омивають твоє обличчя змиваючи з нього макіяж, а разом з ним й маску за котрою ти так старанно ховала свою маленьку реальність. Сльози розбирають тебе до повної наготи, так, що тобі врешті стає соромно за ті почуття котрі ти колись плекала в собі.
Чому ж ти жалієш себе, чи ж бо не ти так прагнула нарешті поплакати? Дати розраду всьому тому, що так накопичилось всередині та гарячково намагалося знайти вихід? Чому тепер ти стискаєш губи якомога міцніше та скрегочеш зубами у спробах стримати недавно жаданий плач?..
Просто не хочеш вірити в те, що мріяти безглуздо.. Довіра ніким не ціниться і геть нікому не потрібна, хіба, що як витратний матеріал для використання його іншими на благо собі ж самим. Ти не хочеш погоджуватись із тим, що й почуття теж щось другосортне та маловартісне… Все ще прагнеш вірити в казку де все гарно й прекрасно. Де можна довіряти, дарувати й просто кохати. Проте розумієш, що в твоєму маленькому світі просто не залишилось місця для повної відвертості та чистого кохання. Ось так банально й просто не залишилось. Ліміт вичерпаний та не підлягає відновленню.
Маленький механізм всередині тебе перейшов у автономний режим…
P.S. Присвячується тобі...
