Автономний режим

В грудях щось стислось і з горла вирвався жалібний зойк, геть переповнений болем, котрий густим та тягучим лікером розлився по нутрощам, заковуючи їх у залізні окови та стискаючи у болісний вузол. Викрик стих і на його місце заступило здушене хрипіння, яке на цей раз не передвіщало скороминучого закінчення приступу, а скоріш навпаки казало, що на цей раз все набагато серйозніше.

Часто таке траплялось, коли щось ламалось в середині неї, не в прямому сенсі, та призводило до таких от припадків невимовного болю. Не один раз ось ця маленька деталь давала збій та раз за разом погрожувала більше не прийти до нормального свого стану у якому й мала функціонувати, а й взагалі перейти у автономний режим.

Не маючи більше сил ти різко осідаєш, сильно вдарившись колінами об підлогу та, не втримавши рівновагу, похиляєшся вперед обпираючись на лікті. В голові пролітає ледве не з півмільярда думок, геть ніяк логічно не пов’язаних між собою але насичених кожна окремим сенсом. А біль, тим часом, охоплює все більшу площу твого змарнілого тіла та дедалі тугіше стягує окови навколо грудей обмежуючи подих, стискає ошийник, котрий й так врізався в плоть майже не даючи змоги вільно ковтнути. Знову спроба викрикнути поклик на допомогу, але немає сил навіть на цю спробу. Та до того ж немає кого кликати, адже ти зовсім сама. Геть полишена на одинці зі своїми страхами та з болем, котрий стає дедалі більшим, та поволі вижимає з тебе всі соки.

Твої темні очі стають вологими, а по віям скочуються невеличкі, розміром з перлинку, сльози перемішані із тушшю, котрою вони були нафарбовані. Зіниці звузились до розмірів уколу голкою, а губи висохли та почали тремтіти наче в припадку істеричного плачу, хоча до істерики було далеко. Просто боліло дуже й дуже сильно, не даючи шансу сподіватись на поліпшення та на змогу виправити цю ситуацію, адже поруч не було нікого кому було б від силу розрадити та переконати в зворотному.

Ти замружуєшся та, трохи підводиш тулуб, обхоплюєш голову своїми, виснаженими, долоньками і з силою її стискаєш наче намагаючись геть роздушити подібно до перестиглого гарбуза чи ж бо у спробі видушити думки та спогади. Проте, знову, на чорному тлі замружених повік ти бачиш образ. Той самий образ який в один із моментів змусив тебе знову повірити та спробувати, зробити ще один ковток п’янкого та непевного вина довіри, в кожній краплі якого могла б міститися отрута зради та марновірства. Обличчя - ти знову бачиш його перед своїм поглядом, котре ти так намагалася забути чи, хоча б, відсунути на другий план аби воно стало меншовартісним, а згодом і просто сірим та блідим як і більшість облич котрі ти бачила колись на вулицях міста. І знову ті самі очі, які змушували тебе застигати подібно до переляканого кролика перед величним поглядом кобри, що випросталась перед своїм кидком, але очі котрі могли випромінювати неймовірне тепло, котрому стало сил відігріти твоє серце. Губи…

-Все! Досить! Не можу…

Твоє тіло обм’якло та повалилось на землю, воно впало без гуркоту хіба що голова дзвінко вдарилась об холодний кафель. Чомусь ти не можеш поворухнутись, навіть губи тебе не слухаються і ти не можеш промовити більш ні слова. Ти нічого майже не відчуваєш, не відчуваєш болю у скроні від удару о підлогу, не відчуваєш холоду кафелю, котрий обпікає шкіру. Єдине, що зараз тебе переповнює – це біль та всепоглинаюча пустка, що росте разом із ним, просотуючись у кожну клітинку тіла та захоплюючи її у полон. Проте природою цього страждання не є біль фізичний, хоча він також присутній, а біль душевний. Адже саме зараз відчуваєш, як та маленька деталь знову дала збій, знову вийшла з-під контролю. Як зубці її шестерінки не зійшлися с основним обертаючим механізмом та поламались к бісу, призвівши до фатальних перемін тебе в душі, викресливши із неї певний діапазон почуттів..

Тіло знову оживає, до нього повертається можливість більш-менш нормально функціонувати, принаймні рухатись. Тому, важко дихаючи наче після здачі стометрівки, ти поволі сідаєш, обпираючись долонею до стіни аби знову не втратити рівноваги. Ледь чутний схлип та по зблідлим щокам знову котяться сльозі, але вже не такі бідні, а великі та, якщо можна так сказати, щедрі. Вони омивають твоє обличчя змиваючи з нього макіяж, а разом з ним й маску за котрою ти так старанно ховала свою маленьку реальність. Сльози розбирають тебе до повної наготи, так, що тобі врешті стає соромно за ті почуття котрі ти колись плекала в собі.

Чому ж ти жалієш себе, чи ж бо не ти так прагнула нарешті поплакати? Дати розраду всьому тому, що так накопичилось всередині та гарячково намагалося знайти вихід? Чому тепер ти стискаєш губи якомога міцніше та скрегочеш зубами у спробах стримати недавно жаданий плач?..

Просто не хочеш вірити в те, що мріяти безглуздо.. Довіра ніким не ціниться і геть нікому не потрібна, хіба, що як витратний матеріал для використання його іншими на благо собі ж самим. Ти не хочеш погоджуватись із тим, що й почуття теж щось другосортне та маловартісне… Все ще прагнеш вірити в казку де все гарно й прекрасно. Де можна довіряти, дарувати й просто кохати. Проте розумієш, що в твоєму маленькому світі просто не залишилось місця для повної відвертості та чистого кохання. Ось так банально й просто не залишилось. Ліміт вичерпаний та не підлягає відновленню.

Маленький механізм всередині тебе перейшов у автономний режим…

P.S. Присвячується тобі...

Цигарка..

Тремтячими, задублими від холоду не дивлячись на сонячну та теплу погоду, руками ти намагаєшся дістати пачку з цигарками. Ти ніколи не палила тому, що ненавиділа цей запах, ненавиділа дим котрий в’їдався в очі, просто не терпіла присмаку, що потім залишався в роті, ти зневажала дівчат, що палили бо вважала їх дешевками. Але тепер цигарка стала візиткою, що підкреслювала твій образ. Завжди твої тендітні губи, трішки нервово, стискали фільтр, а язик повсякчас злегка торкався його. Очі, трішки примружено, дивились на співрозмовника, наче намагаючись розгледіти його крізь сірі розводи їдючого диму, котрий ти так ненавиділа, а тепер за котрим ховалась сама. Ховала свій сумний, приречений, погляд червоних, від безсоння, очей. Обличчя, що колись так пашіло позитивним настроєм та здоров’ям тепер зблідло і стало темно-сірим, від чого здавалось, що воно виліплене з глини… В принципі, навіть своєю нерухомістю емоцій воно стало схожим на глиняне. Завжди з одним й тим самим виразом, чимось середнім між смутком та вічною стомою від усіх, хто оточував її. А волосся, що обрамовувало твоє лице, тільки ще сильніше підкреслювало його хворобливу сірість та схудлість.
Так. Ти змінилась. Тепер ти любиш цигарки, їх дим, запах та присмак, що залишається на висохлих губах. Тепер твої, колись тендітні та рожеві, губи нервово стискають фільтр слімів, а язик час від часу злегка торкається його. Тепер ти із насолодою втягуєш сіру отруту та впускаєш її у свої легені, що тепер більше схожі на просту ганчірку; затамовуєш подих, даючи отруті сповна наситити кров і повільно випускаєш сірі кільця та примружуючись втомлено дивишся на співрозмовника, котрий намагається розгледіти тебе через завісу диму.
І от тепер, стоячи на веранді свого будинку тремтячими руками намагаєшся дістати пачку цигарок із карману вузьких джінс. Сонце світить прямісінько тобі в очі і ти вимушена їх заплющити. Нарешті боротьба із слизькою пачкою виграна і ти, звичним рухом, відкриваєш її та виймаєш ще одну тонку цигарку. На автоматі прикурюєш її та, прикривши довгопалою долонею очі, дивишся надвір – де люди увесь час кудись поспішають, перебігають дорогу на червоне світло, метушаться наче мурахи у розворушеному мурашнику, ати єдина кому начхати на їх проблеми, єдина хто залишається спокійною у повсякденній війні із часом. Таке рідко стається, але твої губи прикрашає посмішка, напевно єдине, що залишись від тебе колишньої. Вона така сама як колись, така ж відверта та трішки насмішлива. Тебе завжди забавляли люди, що кудись поспішали і т завжди так посміхалась коли бачила їх… І це єдине, що залишилось від тебе.
Недовго посмішка трималась на безкровних губах, в раз вона зникла і її замінив інший вираз – вираз повної байдужості до людей, до “мурашнику”, до будь чого, окрім цигарки яку твої губи так нервово стискали. Ще одна затяжка і залишилась лише третина дози і ти, перед тим як видихнути нову порцію отрути, так само нервово, як і колись коли відчувала неспокій, облизуєш пересохлі губи. Пересохлі чи то від диму, чи то від спраги… Але з тим самим, ледве помітним, жестом таким схожим на колишню тебе. Знову затиснувши фільтр губами ти йдеш в дім – ти майже ніколи не зачиняєш двері, хіба, що взимку коли холод зовсім нестерпний,- находу струшуючи попіл на немиту, вже зо два місяці, підлогу. Звертаєш в кімнату, ледве не зашпоркуючись за собачу миску,- так, в тебе колись було багато тварин, але з часом ти віддала їх тому, що не була здатна навіть доглянути себе,- стиха матюгнувшись, від чого тиша в домі похитнулась наче малинове желе, сіла за комп’ютерний стіл. Великий екран фірми Соні, яскраво світився в напівтемряві маленької кімнати, а підсвічував в унісон йому ноутбук, що скоріше виконував функцію плеєра. Викинувши недопалок кудись на підлогу ти прикурила нову цигарку та примруживши очі, підсунулась ближче до екрану, вчитуючись у текст, що так і норовив злитись у суцільну сіру масу. Тонка рука, майже така ж як і колись, лягла на комп’ютерну мишу. Знову тишу потривожили, на цей раз клацанням мишки. Нова затяжка і подих надовго затамований, до запаморочення. Видих і дим окутує екран, котрий на деякий час зникає за сірою завісою.
Ти вчиталась у повідомлення, тихо щось буркнула, швидко набрала текст і стала чекати відповіді катаючись на стільчику та час від часу торкаючись язиком фільтру цигарки, який був приємно теплим та гірким. Прочитавши відповідь лише похитала головою та допалила останню, з пачки, цигарку…
“Я не бажаю більше про будь-що з тобою спілкуватись. Набридло, стомився терпіти тебе. Пробачити я не можу. Просто не хочу тебе знати. Витри мої файли зі свого комп’ютера, забудь мій номер і просто не пиши мені. Все. Прощавай.”
Ні бажання, ні сил, ні сліз більше не залишилось для істерик. Більше не було бажання намагатись щось виправити чи бодай спробувати зберегти найменшу часточку.. Не залишилось і твоїх улюблених цигарок, що ти палила що п’ять хвилин. Не залишилось нічого…
“Окей. Як знаєш. Мені вже начхати. Удачі. Прощавай.”
Ти втомлено дивишся на годинник, і як завжди бачиш там майже один і той самий час. Близько шостої години ранку, небо вже починає розвиднюватись. Ще одна ніч зовсім без сну. В голові незвична тиша, абсолютна, якої не буває навіть у вакуумі, але така приємна та бажана.
Розумієш, що це все. Більше нічого не має, не було і не буде. Все і символічна крапка… Крапка – якою стане її смерть. Незапланована, неочікувана, але, чомусь, від того навіть бажана. Але зовсім не поетична… Смерть від нікотинового отруєння. Важка, наче камінь на грудях… Але бажана.
А в голові лише одна думка тріпоче крильцями, як проштрикнутий метелик, що повільно згасає…
Крапка.

Досконалий сірий колір...

Чи варто писати? Чи варто звертатись в пустоту, вимолюючи у пітьми хоч трохи уваги? Адже до кого нам звертатись у своїй немічності, своїй самотності? Що нам робити коли ми сидимо в просторі, без стін, оточені лише світлом.. Коли нам казали, що безвихідь це пітьма.. Але замість неї ми отримуємо безкінечне світло... Безкінечне - без початку та краю... Безкінечне - перевернута вісімка, замкнена сама з собою... Так само як і ми замикаємось у собі, чи з собою, коли не маємо ідей до рішення проблеми.

Навіщо кричати в прірву, коли навколо натовп людей. Такий бажаний натовп вдячних слухачів, чиї обличчя приховані під полотнами скривавленого бинта, а вуха залиті гарячим парафіном. Чиї обличчя обережно зрізані гострим, наче уламок скла, скальпелем та викинуті на переробку.. Що будуть перетерті на сіру кашку, якою нас будуть годувати ЗМІ та "правильні люди".

Чи варто псувати воду, хлюпаючи по її сірій поверхні перебитими руками, тим самим намагаючись її змінити.. Але розуміючи, що воду вже не очистити, що в неї тепер немає ні пам'яті ні гідності.. Що вона тепер збезчещена брехнею, недовірою та гіркотою різких слів.. Розуміючи, що перебитими руками навіть неможливо підпалити цигарку.. Краплю смерті.. Таку маленьку та безневинну, що, здавалося б, не може нам нічого вдіяти.. Хіба стиснути легені, та трішки затуманити розум... Чи ж бо сіру кашку, яку нам туди заклали замість функціональних півкуль.

Чи варто тривожити тишу своїм непевним, від страху та відчаю, голосом. Чи варто торкати її, примушуючи невдоволено дзвеніти. Чи може варто скрикнути від нестерпного болю, що з’їдає зсередини, як поїдають черви зогнилу плоть. Скрикнути та враз оглухнути від пронизуючого дзвону розбитої, на друзки, тиші. Оглухнути та порізатись о мілкі уламки. Впасти до долу, наче обезкрилений птах, та покалічити недолуге, незграбне та немічне тіло о гострі рифи безкрайнього моря… Моря переповненого хижими рибами.. Моря в якому замість води, злегка тремтить, скляна поверхня досконалої брехні.

Чи варто робити ще один подих, розправляючи альвеоли розірваних, наче брудне й скривавлене ганчір’я, легень. Робити ще один подих, наповнюючи легені розплавленим свинцем. Ще подих і знову терпіти невимовний біль, який, проте, легший від болю, що стискає крихітну пташину, що слугує душею. Може варто просто затамувати подих та витримати секундний біль? Просто затамувати і більш не дихати… Викачати свинець з легень та захлинутись власною кров’ю. Можливо так буде легше – просто зникнути, наче й не було… Просто так…

А може й ні…

Чи варто кричати від болю, розриваючи та ламаючи тишу. Чи варто дивитись на сонце, сподіваючись, що його радіація очистить; дивитись випалюючи очі. Чи варто ступати по розпеченому вугіллю, обпікаючи плоть але сподіваючись, що наступний крок буде більш вдалим. Чи варто намагатись дихати у вакуумі соціальних норм та висушеного, наче древня мумія, суспільства розуміючи, що зробити хоч один подих не під силу. Чи варто борсатись у трясовинні соціальної брехні, намагаючись покликати на допомогу, вхопитись за простягнуту долоню, але у відповідь отримати лише ляпаса та презирливу посмішку. Борсатись із сподіванням вивільнитись але із розумінням власної приреченості. Чи варто розтуляти рота щоб висловити власну думку, але заздалегідь знаючи, що її затопчуть, змішають із багнюкою, а потім ще й нагодують цією масою. А все це лише тому, що думка не така як у більшості, не така як у всіх, інша, несхожа та нетипова для натовпу в якого один мозок на всіх.

Чи варто бути інакшим хоча б трохи. Хоча б трішечки виділятись та хоч в дечому мислити по іншому, не радикально несхоже, а просто по іншому. Чи варто серед сірого кольору бути трішки іншого відтінку? Чи варто бути не набагато відмінним, коли натовп абсолютно ідентичний між собою незважаючи на відмінності у статі, віці, сфері праці та роді занять.. Коли натовп прагне знищувати все несхоже та незрозуміле.

Чи варто бути "не такими", коли за несхожість карають, ставлять клеймо інакодумця та дивака, а часом і ворога.

Можливо і не варто тому, що тоді натовп стане проти, і ти перестанеш бути його частиною. Тому, що тоді зникне схожість із досконалим сірим кольором, без жодного відтінку. Можливо варто бути, як всі. Сірим пішаком на сірій шаховій дошці з сірими клітинками. Бути частиною суспільної думки, навіть не розуміючи в чому її сенс. Бути маленькою, неважливою, ланкою у великій сфері суспільного мозку, що не має поділу на те чи інше, ліве та праве, біле та чорне – лише досконале сіре.

Можливо варто бути як усі – досконалим сірим кольором.

Пес...

Агресія.. Вона залізом закипає у венах. Клекочучи наче дикий звір, вгризаючись у стінки судин зголоднілим скаженим псом. Псом з величезною пащею, але вузькою горлянкою.. Псом, що відгризає завеликі шматки щоб зуміти проковтнути їх, щоб зуміти проштовхнути їх у вузьку горлянку. Псом, що приречений бути вічно голодним... Псом, що від того голоду скаженіє і ще з більшою силою рве вени. Просотуючись через їх стінки у тіло, у мозок та, заслиненою пащею, вгризаючись у м'язи насичені молочною кислотою, у велику хлібину людського мозку.

Цей пес, вічно голодний в'язень, що приречений на довічне ув'язнення у нашій закипаючій від гніву крові. Приречений розривати наше нутро безсиллям, розгризати зогнилими зубами наші, ниючі від молочної кислоти, м'язи, роздирати кістлявими, заслаблими від голоду, лапами наш запалений, скаженими та нездійсненими, ідеями мозок. Сліпий пес з пустими очними ямками, що палають в'язкою пітьмою.. Пес із зогнилими іклами, чиє дихання подібне сірчаним випаровуванням.. Пес із висохлими, від безсилля,кігтястими лапами.. Пес, чиє тіло подібне до висохлого, обтягнутого протертою шкірою, кістяка... Вихудлого від голоду, від невдоволення кровожерних марень..

Цей пес живе в кожному з нас. Та не у всіх шворка коротка, що не дає йому заволодіти та керувати. Не кожному під силу вгамувати голодний гнів. Не кожному під силу вкоротити шворку, та затиснути смердючу пащу, перебити лапи потворі.. Не всім..

Потвора, для декого, стала невід'ємною часткою. Без ікол котрого тіло просто розсиплеться, мозок розтане наче морозиво на сонці, а м'язи будуть схожі на прядиво, що недбало кинуте геть...

Агресія.. Це вічно голодний пес.. Приречена потвора.. На короткій шворці...

Інший ти..

Безкінечний спокій. Тиша... Самотність.. І в кімнаті лише двоє.. Ти... Та відображення, що сором'язливо ховається у дзеркалі, не наважуючись поглянути тобі у очі. Відводячи погляд, ховається за тонким срібним напилом.

Невпевнений порух рукою і задубілі, від нестерпного холоду, пальці торкаються гладкої, наче лід , поверхні та, такої ж, непривітно холодної. Інший ти, теж простягаєш руку та повторюєш те, що ти зробив тільки, що але неквапливо, наче вагаючись у вірності свого рішення. Та, все таки, торкнувшись поверхні відображення трохи підводить голову, але того недостатньо щоб побачити обличчя, видно лише тінь, яка приховує його від твого погляду.

Раптом, чи ні.. Неочікувано, чи ні.. Поверхня дзеркала вже не така непривітна, ти навіть відчуваєш, дотик свого відображення. Відчуваєш наскільки його пальці холодні та, тепер дійсно, раптово твоя рука провалюється у задзеркалля і інший ти хапає твою долоню, боляче стискаючи, до хрусту в кісточках. Але замість того щоб скрикнути, ти лише здивовано вдивляєшся у тінь.. Ту тінь де мало б знаходитись обличчя.. Твої очі.. Твоя посмішка... Але там лише тінь і більш нічого...

Ти намагаєшся вирвати руку з лещат відображення, але воно лиш посміхається. Ні.. Усмішки не видно, але ти знаєш, що саме зараз "ти" посміхаєшся від злорадства. Від того, що ти розумієш - ось вона, безвихідь та приреченість. Ти розумієш це, але все одно намагаєшся противитись. Намагаєшся щось змінити, хоча мозок каже, що все - це кінець.. Більш нічого не буде, не може, не схоче.. Але, якимось краєчком, розуму ти все ще намагаєшся вірити... Та нема сенсу.. Це все одно, що стоячи на колінах перед плахою, та підставивши шию під секиру ката, намагатись спинити лезо, що несе тобі смерть лише силою погляду, коли очі в тебе зав'язані.

Твої очі, твій, колись, повний радості та життєвої енергії, погляд тепер переповненій жахом. Не подібним до жаху, який можливо відчувати під час краху твоїх мрій, не такому який відчувають під час війни.. Гірше.. Це жах.. Коли ти розумієш, що закінчення в історії має лише один варіант розвитку сюжету, коли ти не в силах переписати її чи, хоча б, щось виправити.  Це жах.. Коли ти.. Коли твоє серце наповнюється тягучою отрутою, від якої немає спасіння.. І, коли, ця отрута дарує життя комусь іншому... З іншого світу.. Та нищить життя... Ні, не когось одного.. А нищить, стирає з лиця землі, тисячі життів. Хоч ці самі життя впевнені в тому, що вони повністю захищені.. Що, не дивлячись на труднощі, їм під силу написати іншу кінцівку історії...

І ось. Інший ти різко смикає тебе за руку і, складається враження, наче твоя рука зараз полетить далі окремо від тулуба.. Але ти, по інерції продовжуєш рух і, тепер, опиняєшся по іншу сторону дзеркала. Тепер ти відображення і, тепер, ти маєш змогу розгледіти обличчя іншого себе... Воно майже таке саме. Тільки от та посмішка та погляд очей, вони інші.. Вони просочені отрутою, що наповнила твоє серце і дала життя цій потворі.. Так.. Саме таким тварюкам з такою посмішкою та поглядом надають перевагу.. Саме таким покидькам ввіряють душі та життя.. Саме таких покидьків обирають за земних божків...

А тобі.. Тобі.. Є лише один варіант.. Стати таким самим покидьком, та отруїти інше серце, щоб повернутись у світ де все не стоїть догори ногами, де все не викривлене призмами різних дзеркал, де все реальне.. Або залишитись у цьому світі.. Та сором'язливо ховати обличчя від зацікавлених поглядів  спрямованих у твоє вікно.. У твоє дзеркало...

А той покидьок зі скривленою посмішкою, схожою на вроджений дефект ротового нерва, та холодними, подібно космічному простору, очима просто йде геть.. Знищувати життя, що ти тільки що ввірив у його руки...

*без назви*

Холодне сяяння екрану, здичавілим котом, роздирає очі. кидається, проникаючи кігтями у плоть змарнілого обличчя, від’єднуючи волокна м’язів одне від одного, та від кісток, і з неприкритою насолодою злизуючи солонувату кров зі зблідлої шкіри, не звертаючи уваги на слабкий, наче передсмертний, стогін, що злітає з синюшних вуст.

А колись.. Колись це обличчя було комусь дорогим. Хтось торкався його ніжною рукою, та проводячи по щоці пальцями, шепотів наскільки погляд цих, тепер знівечених та сліпих, очей був дорогий душі. Колись чиїсь гарячі губи, накривали ці, тепер холодні та полишені життям, вуста своїми, даруючи, такий необхідний, ще один, рятівний, ковток повітря. Колись хтось пестив це, недавно прекрасне, а тепер напіврозкладене зрадою та самітністю, тіло, даруючи йому своє тепло.

Колись.. ОСЬ ЦЕ було живим. ЦЕ мало душу.. Колись ЦЕ вважало, що душа... Що її можливо дарувати лише раз.. Що клястись нею можна лише раз.. Але тепер... Тепер душа полишена.. Кинута під ноги, на кшталт старому папірцю з віршем без рими, чи ж бо подібно зі сторінки.. Яку видерли з цікавої книги.. Але сторінки, яку, прочитавши, неможливо зрозуміти про що там йдеться мова.. Адже сюжет настільки заплутаний, що, здається, самому автору не підвладно було зрозуміти, що там написано.. Що там відбувається.. І тому.. Він видер цю сторінку, просто кинувши геть.. Так і не завершивши саму книгу.. Не розв’язавши хитросплетеного сюжету, що створив його шалений розум.. Закінчивши свою розповідь сторінкою, що тепер лежала під ногами.. На яку, тепер, не звертали увагу.. Хіба що, коли папірець приклеювався до підошви чийогось черевика..

Для нього...

Так. Можливо я не така якою мене бажають бачити деякі, не стану називати імена. Можливо для когось я занадто різка в словах, чи, навпаки, через край м'якотіла. Та я така яка є, і я заплуталась. Я не можу зрозуміти чого бажаю, що саме потрібно і для чого я роблю ти чи інші вчинки.

Я не підхожу під шаблони ідеально вірної тому, що зрадила. Не тілом, не душею.. Достатньо того, що зрадила подумки - замислилась над іншим. Виправдовуватись? Можу..

Мені важко, важко бути одною та не відчувати, такого потрібного мені, тепла. Занадто довго я терпіла холод та була одна, а він зумів зігріти мене... Та зникнути. Ні, подумки він був зі мною, писав, але все ж поруч його не було. Я не могла просто покласти голову йому на плече, коли мені це так було потрібно. Бажала самого елементарного, взяти його за руку та, заглянувши в очі нічого не промовляючи просто посміхнутись тому, що лише йому під силу було зрозуміти, що я промовляю без слів.

Так. Йому також було складно... Нова країна, нові люди та відсутність рідних поруч. Але він зумів впоратись, він виявився сильнішим за мене, хоча завжди вважав, що це скоріш під силу витримати мені. Але не так сталося, як гадалося. А я не витримала цього випробовування... Але саме страшне не моя слабкість, а те, що я змирилась з тим, що побачила.. Змирилась, просто склавши руки...

Дивно. Чи є сенс боротися, якщо ти вже бачив, що буде? Чи маю я сили змінити майбутнє, яке я вважала "залізним правилом"?.. Знаю, що мені порадять. Скажуть не думати над тим, що буде однозначно, тобто не зациклюватись, адже майбутнє має багато розвилок... А якщо це не так? Якщо Одним лише словом ми вибираємо одну з доріг, та більше не в змозі її змінити? Що тоді робити? марити, що нам під силу змінити все? Чи опустити руки та погрузнути у смердючому трясовинні депресії? Чи видумати собі нову гісторію з різнокольоровими ілюстраціями та екзотичними квітами в якій би світ не був нам такий відразний?..

Так.. Я за слаба для боротьби, хоч що мені казали мої знайомі та друзі. Я плутаюсь у власних словах, не в змозі вирішити, що робити та що мені більш потрібне. Але я в змозі зрозуміти хоча б одну маленьку деталь.. Лише втратившись щось, ми починаємо розуміти наскільки це було нам дорогим..

Тому, я лише прошу в нього пробачення розуміючи, що сенсу нема.. Для чого?.. Для подальшого...