Холодне сяяння екрану, здичавілим котом, роздирає очі. кидається, проникаючи кігтями у плоть змарнілого обличчя, від’єднуючи волокна м’язів одне від одного, та від кісток, і з неприкритою насолодою злизуючи солонувату кров зі зблідлої шкіри, не звертаючи уваги на слабкий, наче передсмертний, стогін, що злітає з синюшних вуст.
А колись.. Колись це обличчя було комусь дорогим. Хтось торкався його ніжною рукою, та проводячи по щоці пальцями, шепотів наскільки погляд цих, тепер знівечених та сліпих, очей був дорогий душі. Колись чиїсь гарячі губи, накривали ці, тепер холодні та полишені життям, вуста своїми, даруючи, такий необхідний, ще один, рятівний, ковток повітря. Колись хтось пестив це, недавно прекрасне, а тепер напіврозкладене зрадою та самітністю, тіло, даруючи йому своє тепло.
Колись.. ОСЬ ЦЕ було живим. ЦЕ мало душу.. Колись ЦЕ вважало, що душа... Що її можливо дарувати лише раз.. Що клястись нею можна лише раз.. Але тепер... Тепер душа полишена.. Кинута під ноги, на кшталт старому папірцю з віршем без рими, чи ж бо подібно зі сторінки.. Яку видерли з цікавої книги.. Але сторінки, яку, прочитавши, неможливо зрозуміти про що там йдеться мова.. Адже сюжет настільки заплутаний, що, здається, самому автору не підвладно було зрозуміти, що там написано.. Що там відбувається.. І тому.. Він видер цю сторінку, просто кинувши геть.. Так і не завершивши саму книгу.. Не розв’язавши хитросплетеного сюжету, що створив його шалений розум.. Закінчивши свою розповідь сторінкою, що тепер лежала під ногами.. На яку, тепер, не звертали увагу.. Хіба що, коли папірець приклеювався до підошви чийогось черевика..
Комментариев нет:
Отправить комментарий