Цигарка..

Тремтячими, задублими від холоду не дивлячись на сонячну та теплу погоду, руками ти намагаєшся дістати пачку з цигарками. Ти ніколи не палила тому, що ненавиділа цей запах, ненавиділа дим котрий в’їдався в очі, просто не терпіла присмаку, що потім залишався в роті, ти зневажала дівчат, що палили бо вважала їх дешевками. Але тепер цигарка стала візиткою, що підкреслювала твій образ. Завжди твої тендітні губи, трішки нервово, стискали фільтр, а язик повсякчас злегка торкався його. Очі, трішки примружено, дивились на співрозмовника, наче намагаючись розгледіти його крізь сірі розводи їдючого диму, котрий ти так ненавиділа, а тепер за котрим ховалась сама. Ховала свій сумний, приречений, погляд червоних, від безсоння, очей. Обличчя, що колись так пашіло позитивним настроєм та здоров’ям тепер зблідло і стало темно-сірим, від чого здавалось, що воно виліплене з глини… В принципі, навіть своєю нерухомістю емоцій воно стало схожим на глиняне. Завжди з одним й тим самим виразом, чимось середнім між смутком та вічною стомою від усіх, хто оточував її. А волосся, що обрамовувало твоє лице, тільки ще сильніше підкреслювало його хворобливу сірість та схудлість.
Так. Ти змінилась. Тепер ти любиш цигарки, їх дим, запах та присмак, що залишається на висохлих губах. Тепер твої, колись тендітні та рожеві, губи нервово стискають фільтр слімів, а язик час від часу злегка торкається його. Тепер ти із насолодою втягуєш сіру отруту та впускаєш її у свої легені, що тепер більше схожі на просту ганчірку; затамовуєш подих, даючи отруті сповна наситити кров і повільно випускаєш сірі кільця та примружуючись втомлено дивишся на співрозмовника, котрий намагається розгледіти тебе через завісу диму.
І от тепер, стоячи на веранді свого будинку тремтячими руками намагаєшся дістати пачку цигарок із карману вузьких джінс. Сонце світить прямісінько тобі в очі і ти вимушена їх заплющити. Нарешті боротьба із слизькою пачкою виграна і ти, звичним рухом, відкриваєш її та виймаєш ще одну тонку цигарку. На автоматі прикурюєш її та, прикривши довгопалою долонею очі, дивишся надвір – де люди увесь час кудись поспішають, перебігають дорогу на червоне світло, метушаться наче мурахи у розворушеному мурашнику, ати єдина кому начхати на їх проблеми, єдина хто залишається спокійною у повсякденній війні із часом. Таке рідко стається, але твої губи прикрашає посмішка, напевно єдине, що залишись від тебе колишньої. Вона така сама як колись, така ж відверта та трішки насмішлива. Тебе завжди забавляли люди, що кудись поспішали і т завжди так посміхалась коли бачила їх… І це єдине, що залишилось від тебе.
Недовго посмішка трималась на безкровних губах, в раз вона зникла і її замінив інший вираз – вираз повної байдужості до людей, до “мурашнику”, до будь чого, окрім цигарки яку твої губи так нервово стискали. Ще одна затяжка і залишилась лише третина дози і ти, перед тим як видихнути нову порцію отрути, так само нервово, як і колись коли відчувала неспокій, облизуєш пересохлі губи. Пересохлі чи то від диму, чи то від спраги… Але з тим самим, ледве помітним, жестом таким схожим на колишню тебе. Знову затиснувши фільтр губами ти йдеш в дім – ти майже ніколи не зачиняєш двері, хіба, що взимку коли холод зовсім нестерпний,- находу струшуючи попіл на немиту, вже зо два місяці, підлогу. Звертаєш в кімнату, ледве не зашпоркуючись за собачу миску,- так, в тебе колись було багато тварин, але з часом ти віддала їх тому, що не була здатна навіть доглянути себе,- стиха матюгнувшись, від чого тиша в домі похитнулась наче малинове желе, сіла за комп’ютерний стіл. Великий екран фірми Соні, яскраво світився в напівтемряві маленької кімнати, а підсвічував в унісон йому ноутбук, що скоріше виконував функцію плеєра. Викинувши недопалок кудись на підлогу ти прикурила нову цигарку та примруживши очі, підсунулась ближче до екрану, вчитуючись у текст, що так і норовив злитись у суцільну сіру масу. Тонка рука, майже така ж як і колись, лягла на комп’ютерну мишу. Знову тишу потривожили, на цей раз клацанням мишки. Нова затяжка і подих надовго затамований, до запаморочення. Видих і дим окутує екран, котрий на деякий час зникає за сірою завісою.
Ти вчиталась у повідомлення, тихо щось буркнула, швидко набрала текст і стала чекати відповіді катаючись на стільчику та час від часу торкаючись язиком фільтру цигарки, який був приємно теплим та гірким. Прочитавши відповідь лише похитала головою та допалила останню, з пачки, цигарку…
“Я не бажаю більше про будь-що з тобою спілкуватись. Набридло, стомився терпіти тебе. Пробачити я не можу. Просто не хочу тебе знати. Витри мої файли зі свого комп’ютера, забудь мій номер і просто не пиши мені. Все. Прощавай.”
Ні бажання, ні сил, ні сліз більше не залишилось для істерик. Більше не було бажання намагатись щось виправити чи бодай спробувати зберегти найменшу часточку.. Не залишилось і твоїх улюблених цигарок, що ти палила що п’ять хвилин. Не залишилось нічого…
“Окей. Як знаєш. Мені вже начхати. Удачі. Прощавай.”
Ти втомлено дивишся на годинник, і як завжди бачиш там майже один і той самий час. Близько шостої години ранку, небо вже починає розвиднюватись. Ще одна ніч зовсім без сну. В голові незвична тиша, абсолютна, якої не буває навіть у вакуумі, але така приємна та бажана.
Розумієш, що це все. Більше нічого не має, не було і не буде. Все і символічна крапка… Крапка – якою стане її смерть. Незапланована, неочікувана, але, чомусь, від того навіть бажана. Але зовсім не поетична… Смерть від нікотинового отруєння. Важка, наче камінь на грудях… Але бажана.
А в голові лише одна думка тріпоче крильцями, як проштрикнутий метелик, що повільно згасає…
Крапка.