Чи варто писати? Чи варто звертатись в пустоту, вимолюючи у пітьми хоч трохи уваги? Адже до кого нам звертатись у своїй немічності, своїй самотності? Що нам робити коли ми сидимо в просторі, без стін, оточені лише світлом.. Коли нам казали, що безвихідь це пітьма.. Але замість неї ми отримуємо безкінечне світло... Безкінечне - без початку та краю... Безкінечне - перевернута вісімка, замкнена сама з собою... Так само як і ми замикаємось у собі, чи з собою, коли не маємо ідей до рішення проблеми.
Навіщо кричати в прірву, коли навколо натовп людей. Такий бажаний натовп вдячних слухачів, чиї обличчя приховані під полотнами скривавленого бинта, а вуха залиті гарячим парафіном. Чиї обличчя обережно зрізані гострим, наче уламок скла, скальпелем та викинуті на переробку.. Що будуть перетерті на сіру кашку, якою нас будуть годувати ЗМІ та "правильні люди".
Чи варто псувати воду, хлюпаючи по її сірій поверхні перебитими руками, тим самим намагаючись її змінити.. Але розуміючи, що воду вже не очистити, що в неї тепер немає ні пам'яті ні гідності.. Що вона тепер збезчещена брехнею, недовірою та гіркотою різких слів.. Розуміючи, що перебитими руками навіть неможливо підпалити цигарку.. Краплю смерті.. Таку маленьку та безневинну, що, здавалося б, не може нам нічого вдіяти.. Хіба стиснути легені, та трішки затуманити розум... Чи ж бо сіру кашку, яку нам туди заклали замість функціональних півкуль.
Чи варто тривожити тишу своїм непевним, від страху та відчаю, голосом. Чи варто торкати її, примушуючи невдоволено дзвеніти. Чи може варто скрикнути від нестерпного болю, що з’їдає зсередини, як поїдають черви зогнилу плоть. Скрикнути та враз оглухнути від пронизуючого дзвону розбитої, на друзки, тиші. Оглухнути та порізатись о мілкі уламки. Впасти до долу, наче обезкрилений птах, та покалічити недолуге, незграбне та немічне тіло о гострі рифи безкрайнього моря… Моря переповненого хижими рибами.. Моря в якому замість води, злегка тремтить, скляна поверхня досконалої брехні.
Чи варто робити ще один подих, розправляючи альвеоли розірваних, наче брудне й скривавлене ганчір’я, легень. Робити ще один подих, наповнюючи легені розплавленим свинцем. Ще подих і знову терпіти невимовний біль, який, проте, легший від болю, що стискає крихітну пташину, що слугує душею. Може варто просто затамувати подих та витримати секундний біль? Просто затамувати і більш не дихати… Викачати свинець з легень та захлинутись власною кров’ю. Можливо так буде легше – просто зникнути, наче й не було… Просто так…
А може й ні…
Чи варто кричати від болю, розриваючи та ламаючи тишу. Чи варто дивитись на сонце, сподіваючись, що його радіація очистить; дивитись випалюючи очі. Чи варто ступати по розпеченому вугіллю, обпікаючи плоть але сподіваючись, що наступний крок буде більш вдалим. Чи варто намагатись дихати у вакуумі соціальних норм та висушеного, наче древня мумія, суспільства розуміючи, що зробити хоч один подих не під силу. Чи варто борсатись у трясовинні соціальної брехні, намагаючись покликати на допомогу, вхопитись за простягнуту долоню, але у відповідь отримати лише ляпаса та презирливу посмішку. Борсатись із сподіванням вивільнитись але із розумінням власної приреченості. Чи варто розтуляти рота щоб висловити власну думку, але заздалегідь знаючи, що її затопчуть, змішають із багнюкою, а потім ще й нагодують цією масою. А все це лише тому, що думка не така як у більшості, не така як у всіх, інша, несхожа та нетипова для натовпу в якого один мозок на всіх.
Чи варто бути інакшим хоча б трохи. Хоча б трішечки виділятись та хоч в дечому мислити по іншому, не радикально несхоже, а просто по іншому. Чи варто серед сірого кольору бути трішки іншого відтінку? Чи варто бути не набагато відмінним, коли натовп абсолютно ідентичний між собою незважаючи на відмінності у статі, віці, сфері праці та роді занять.. Коли натовп прагне знищувати все несхоже та незрозуміле.
Чи варто бути "не такими", коли за несхожість карають, ставлять клеймо інакодумця та дивака, а часом і ворога.
Можливо і не варто тому, що тоді натовп стане проти, і ти перестанеш бути його частиною. Тому, що тоді зникне схожість із досконалим сірим кольором, без жодного відтінку. Можливо варто бути, як всі. Сірим пішаком на сірій шаховій дошці з сірими клітинками. Бути частиною суспільної думки, навіть не розуміючи в чому її сенс. Бути маленькою, неважливою, ланкою у великій сфері суспільного мозку, що не має поділу на те чи інше, ліве та праве, біле та чорне – лише досконале сіре.
Можливо варто бути як усі – досконалим сірим кольором.
Комментариев нет:
Отправить комментарий