Інший ти..

Безкінечний спокій. Тиша... Самотність.. І в кімнаті лише двоє.. Ти... Та відображення, що сором'язливо ховається у дзеркалі, не наважуючись поглянути тобі у очі. Відводячи погляд, ховається за тонким срібним напилом.

Невпевнений порух рукою і задубілі, від нестерпного холоду, пальці торкаються гладкої, наче лід , поверхні та, такої ж, непривітно холодної. Інший ти, теж простягаєш руку та повторюєш те, що ти зробив тільки, що але неквапливо, наче вагаючись у вірності свого рішення. Та, все таки, торкнувшись поверхні відображення трохи підводить голову, але того недостатньо щоб побачити обличчя, видно лише тінь, яка приховує його від твого погляду.

Раптом, чи ні.. Неочікувано, чи ні.. Поверхня дзеркала вже не така непривітна, ти навіть відчуваєш, дотик свого відображення. Відчуваєш наскільки його пальці холодні та, тепер дійсно, раптово твоя рука провалюється у задзеркалля і інший ти хапає твою долоню, боляче стискаючи, до хрусту в кісточках. Але замість того щоб скрикнути, ти лише здивовано вдивляєшся у тінь.. Ту тінь де мало б знаходитись обличчя.. Твої очі.. Твоя посмішка... Але там лише тінь і більш нічого...

Ти намагаєшся вирвати руку з лещат відображення, але воно лиш посміхається. Ні.. Усмішки не видно, але ти знаєш, що саме зараз "ти" посміхаєшся від злорадства. Від того, що ти розумієш - ось вона, безвихідь та приреченість. Ти розумієш це, але все одно намагаєшся противитись. Намагаєшся щось змінити, хоча мозок каже, що все - це кінець.. Більш нічого не буде, не може, не схоче.. Але, якимось краєчком, розуму ти все ще намагаєшся вірити... Та нема сенсу.. Це все одно, що стоячи на колінах перед плахою, та підставивши шию під секиру ката, намагатись спинити лезо, що несе тобі смерть лише силою погляду, коли очі в тебе зав'язані.

Твої очі, твій, колись, повний радості та життєвої енергії, погляд тепер переповненій жахом. Не подібним до жаху, який можливо відчувати під час краху твоїх мрій, не такому який відчувають під час війни.. Гірше.. Це жах.. Коли ти розумієш, що закінчення в історії має лише один варіант розвитку сюжету, коли ти не в силах переписати її чи, хоча б, щось виправити.  Це жах.. Коли ти.. Коли твоє серце наповнюється тягучою отрутою, від якої немає спасіння.. І, коли, ця отрута дарує життя комусь іншому... З іншого світу.. Та нищить життя... Ні, не когось одного.. А нищить, стирає з лиця землі, тисячі життів. Хоч ці самі життя впевнені в тому, що вони повністю захищені.. Що, не дивлячись на труднощі, їм під силу написати іншу кінцівку історії...

І ось. Інший ти різко смикає тебе за руку і, складається враження, наче твоя рука зараз полетить далі окремо від тулуба.. Але ти, по інерції продовжуєш рух і, тепер, опиняєшся по іншу сторону дзеркала. Тепер ти відображення і, тепер, ти маєш змогу розгледіти обличчя іншого себе... Воно майже таке саме. Тільки от та посмішка та погляд очей, вони інші.. Вони просочені отрутою, що наповнила твоє серце і дала життя цій потворі.. Так.. Саме таким тварюкам з такою посмішкою та поглядом надають перевагу.. Саме таким покидькам ввіряють душі та життя.. Саме таких покидьків обирають за земних божків...

А тобі.. Тобі.. Є лише один варіант.. Стати таким самим покидьком, та отруїти інше серце, щоб повернутись у світ де все не стоїть догори ногами, де все не викривлене призмами різних дзеркал, де все реальне.. Або залишитись у цьому світі.. Та сором'язливо ховати обличчя від зацікавлених поглядів  спрямованих у твоє вікно.. У твоє дзеркало...

А той покидьок зі скривленою посмішкою, схожою на вроджений дефект ротового нерва, та холодними, подібно космічному простору, очима просто йде геть.. Знищувати життя, що ти тільки що ввірив у його руки...